Якщо ж йому не дарували прощення, то обманювати Сатану заради того, аби той ніс відповідальність за власні проступки, ні для чого. Адже він і так заслуговує найвищої міри покарання, яке очікує його в найнижчому колі Пекла за те, що спокушав дітей Адама (мир йому).

Якби Ісус (мир йому) не зібрав доказів проти Сатани, а той, в свою чергу, не розпинав його, він міг би сказати, що не мав жодного уявлення про особистість, яка уособлювала «людське єство» Бога; і, що Бог дозволив йому забирати дітей Адама в Пекло, а Ісус (мир йому), певна річ, був одним із них. В такому випадку у Сатани було б достатньо підстав стверджувати, що він не мав ніякого знання про те, що Бог втілився в людину. Якби ж він знав, то неодмінно прославив би Його. Отже, Сатана, за логікою речей, може молити прощення за свої гріхи і просити Господа не карати його.

Можна припустити, що слова Сатани звучали б наступним чином: «О, Боже мій! Це єдина людина, чию душу я взяв помилково! Але я маю право забирати душі людей після нього (Христа), як і вчиняв я до нього, через їх власні гріхи і гріхи їхніх батьків». Якщо те, що стверджує принцип первородного гріха – правда, тоді Богу знадобиться інше виправдання для того, аби звинуватити Сатану в тому, чого він не робив.